Інтерв'ю кориспондента газети "Закон і Бізнес" з головою Лубенського міськрайонного суду Волювачем О.В.

№33 (1123) 17.08—23.08.2013

ЮЛІЯ ГАЙДІНА

Народна мудрість учить: «Не місце красить людину, а людина місце». Ніхто не сперечатиметься з формулюванням спостережливих і мудрих пращурів. Та, погодьтеся, комфортні умови, навпаки, сприяють гарному настрою та продуктивній праці, якщо йдеться про робоче місце. Зрештою, щоб продемонструвати приклад удалого поєднання людини й місця, запрошуємо до Лубенського міськрайонного суду Полтавської області.

«Не розумію, чому судді уникають розмов зі ЗМІ?»

У Лубнах, за останніми даними, мешкає близько 48 тис. жителів. Місто комфортне та спокійне. Про такі кажуть: «Усі один одного знають». Але це не звільняє жителів Лубен від буденних справ, несправедливості та спорів, які без втручання суду не вирішаться.

«Вам треба написати заяву, вказати реквізити. Сюди прізвище пишете, сюди — дату», — терпляче пояснював працівник Лубенського міськрайонного суду жінці біля віконця канцелярії.

Своєї черги звернутися разом із нами чекало ще кілька людей у коридорі — хтось заповнював документи, хтось просто чекав. Як для не дуже великого міста — навіть люднувато. Що ж, потрапили в прийомний день.

«До нас люди йдуть. Кожен зі своїм. Декому просто консультація потрібна», — пояснив голова суду Олег Волювач, запрошуючи до кабінету. Просторо, затишно, навіть по-домашньому.

Біля вхідних дверей впали у вічі рамки на стінах — подяки, відзнаки голові. А поміж них — молитва судді. «Слова дуже хороші. Мудрі. Мені дісталася від знайомого судді. Шкода, правда, автора не знаємо», — пояснив О.Волювач.

Текст молитви й правда заслуговує уваги. Тим паче що його окремі рядки, як виявилося потім, досить удало характеризували нашу розмову. Тому не можна було не використати їх у матеріалі.

«У мене місцеві кореспонденти постійно бувають. Запитують — пояснюю. Навіть на судові засідання приходять. Не розумію: чому судді уникають розмов зі ЗМІ? Моя думка така: якщо не робиш нічого протиправного, такого, що викликало б сумніви та недовіру людей, — ховатися немає причин. Тим паче що суди в Україні відкриті!» — продовжив О.Волювач.

«Боже! Я єдина людина на світі, якій ти дав частку твоєї всемогутності: силу засудити або виправдати подібних до тебе»

— А представники ЗМІ часто приходять на засідання?

— Бувають. Але коли справи резонансні або такі, що стосуються питань честі й гідності. Треба відкрито працювати, зустрічатися з людьми — тоді конфронтація зникає.

— І чим особливий ваш колектив?

— У нас немає випадкових людей. Усі віддано та якісно працюють навіть за мізерну, не побоюся цього слова, зарплату. Звичайно, судді заробляють непогано, а от працівники апарату суду... За таких обставин працювати можуть лише справді віддані професії люди. Бачу, що важко, але завжди кажу: якщо вже прийшли на таку службу, то повинні ставитися з терпінням і до обов’язків, і до людей.

— А що передувало вашому приїзду до Лубен?

— Служба в армії, навчання в Харківському юридичному інституті ім. Ф.Е.Дзержинського — тепер це Юридична академія України ім. Яро­слава Мудрого. Працював слідчим Лубенського міськрайвідділу внутрішніх справ, народним суддею Диканьського районного народного суду Полтавської області. А вже потім почав працювати в Лубнах.

— Поділіться враженнями від перших днів роботи суддею...

— Пригадую, було страшнувато. Мав величезне почуття відповідальності. Зрештою, воно проходить червоною ниткою через усе життя. Усі справи, які розглядав, переживав. Було навіть таке, що вранці прокинешся, а справа перед очима. І думаєш, як її вирішувати. Судді, які тривалий час працюють, так само вам би сказали. Мені один суддя з великим стажем говорив, що навіть коли вже не працював, йому довго снилися справи.

Звичайна людина спланувала день і прожила його. А суддя призначає розгляд справ за тиждень чи за місяць. Тобто він уже живе тими днями, на які призначені справи. Він уже осмислює ці справи, думає про них, мучить себе, сумнівається. Бо ж, аби вирішити справу грамотно й правильно, її треба пережити в собі. Не буває так: заглянув у матеріали, подивився в закон — і все вирішиться. Ні! Буває, ідеш до останнього, і рішення визріває в тобі.

— А що можете сказати стосовно першого рішення, винесеного вами як суддею?

— Воно було у справі про розірвання шлюбу. Тоді я розумів, що сімейні спори — занадто серйозні справи: розпадається сім’я, залишаються діти. Оце біда. Насправді розібратися в таких справах дуже важко, бо ж є стосунки між людьми, де й наймудріший суд не в змозі розібратися, бо ж стосується це тільки їх двох. До того ж подружжя намагається не все виносити на суд. На мою думку, до такого виду справ треба ставитись особливо серйозно. Бо ж у більшості випадків від розірвання шлюбу страждають діти. Якщо дитина обділена батьківською увагою (чи то материнською), це обов’язково позначиться на дитині. У мене взагалі була думка, можливо, не досить прогресивна, але я завжди говорив: дітей виростіть, а потім про себе думайте. Раз уже дали нове життя, думайте про його майбутнє: яким виросте маля, ким буде, а вже потім своє життя влаштовуйте.

— Повернемося до очолюваного вами суду… Коли стали головою, як пережили об’єднання?

— Знаєте, якось усе відбулося безболісно. Спрацювалися. Не втомлююся наголошувати, що в нас дуже гарний колектив. У ньому сила. Щоправда, дехто переходить працювати до прокуратури, дехто з нашого колективу готується стати суддею. На мою думку, суддям немає за що ображатись у фінансовому плані, а от працівникам апарату судів… Іноді доходить до відчаю!

— Наприкінці вересня Лубенський міськрайонний суд «святкуватиме» 4-річчя свого перебування в новому приміщенні. Не помиляюся?

— Ні. Приміщення суду — наша друга гордість. Перша — колектив. Перебрались у 2009 р. Кошти на ремонт приміщення були виділені Державною судовою адміністрацією України та Територіальним управлінням ДСА в Полтавській області. Пригадую, як відбувалися ремонтні роботи, з яким запалом кожен працівник суду доводив до ладу свої кабінети. Разом доклали немало зусиль для того, щоб зробити суд, який би відповідав установленим вимогам до інституції, призначеній для здійснення правосуддя. Та головне, щоб людям, які до нас приходять, було затишно й комфортно. Що говорити, суд — інституція «сіра» сама по собі, бо ж туди йдуть із проблемами. Тому, щоб хоч якось скрасити сірі будні, клумби саджаємо, озеленюємо територію. Раніше в цьому приміщенні розміщувався міськком партії, потім — стоматологічна поліклініка, а тепер — ми. Маємо 5 залів судових засідань, окремо облаштовані кімнати для суддів та їхніх помічників, архів.

«Усі від народження й до смерті підкоряються закону, який я представляю, і правосуддю, яке я символізую»

— Ви згадали про причини звернення до суду — проблеми, негаразди. Та нині все ширше говорять про масову недовіру населення до суду, негативне ставлення. Чим, на вашу думку, це можна пояснити?

— Я б не сказав, що недовіра масова. Якби люди не вірили, то такої кількості справ у судах не було б. Погоджуюсь, є елемент недовіри, але, на мою думку, це штучно зроблено. За таких обставин можна нікому не довіряти — ні прокуратурі, ні міліції, ні владі. Завжди в будь-якій галузі знайдуться люди, які заплямовують честь мундира. І не можна сказати, що суддя не такий. Якщо вже встановлено порядок ретельного добору суддів на посади, значить, треба до професії допускати таких, які б не плямували репутацію суду й не ганьбили професію судді. Тим самим не множили б недовіру населення. Розумієте в чому справа? У людей навіть не повинна закрадатися думка: цей суддя хороший, а той — ні. Важливо, щоб люди вірили суду й не турбувалися, до кого потрапить їхня справа згідно з автоматичним розподілом. Вершина правосуддя — віра людини у справедливе рішення, в те, що її право буде захищено. Щоправда, в кожного своє право.

— Проте невдоволення суспільства є. До того ж дедалі частіше вдаються до спроб тиску на суддів. У вашій практиці щось подібне траплялося?

— У моїй — ні. Але, на жаль, проб­лема існує. Думаю, причина — в недосконалості нашої системи. Але ж такого не повинно бути! Якщо ми говоримо про справедливий і неупереджений суд, то передусім суддя повинен бути впевненим, що на нього не будуть тиснути. Звичайно, висловлювати свою позицію — право людей, але будь-який тиск на суддю не допустимий. У таких ситуаціях пораджу суддям не звертати уваги на подібні явища. Саме тому Феміда із закритими очима — нікого не слухати, не радитися, не контактувати зі сторонами. Усе, щоб ухвалити законне рішення. Але при цьому й у самого судді має бути внутрішнє переконання, що винесене ним рішення — справедливе та законне. Бо ж кожне з них — тягар відповідальності на власні плечі. А тиск заважає спокійно та раціонально думати.

— То, певно, постає питання посилення суддівської безпеки?

— Звичайно. Проте вирішуватися воно повинне на рівні законодавчих органів. Після посилення гарантій безпеки, створення належних умов із судді можна буде і спитати: чому постановив явно незаконне рішення, допустив порушення. Треба задуматися над тим, що відбувається в суспільстві: вбивства суддів, напади тощо. Це безпека не тільки суддів, а й держави. Проте й суддям треба бути розсудливими. Я своїх завжди застерігаю не вступати ні в які розмови, стосунки зі сторонами. Єдине місце, де суддя повинен говорити щодо справи, — зал судового засідання. Це приклад безсторонності, неупередженості. Зважати треба ще й на різний характер людей, передбачати реакцію на рішення чи вислів тощо. Головне, слід ставитися до сторін із терпінням, повинна бути мудрість. А вона приходить із роками.

«Щоб я був непримиренним до помилок, але з розумінням ставився до тих, хто помиляється... Щоб я був тим, хто застосовує закон, але передусім тим, хто його виконує»

— Але ж де її взяти — мудрість, якщо нині призначають суддями досить молодих людей?

— Та воно так, але ж збираються підняти віковий ценз. І я повністю згоден. У судді повинна йти людина з певним життєвим досвідом, щоб зрозуміти людей, які приходять із проб­лемами, негараздами. А для цього треба розуміти життя, самому мати якийсь досвід.

— До вас уже приходили судді, які пройшли новий добір?

— Ні, чекаємо. За штатним розписом, має бути 8 суддів, а працює тільки 6. Одна посада вакантна 2 роки 8 місяців, інша — 8 місяців. Чули, хтось там до нас збирався, але не бачили.

— Чимало суддів називають таку анонімність недосконалістю процедури добору.

— Якщо діє закон «Про судоустрій і статус суддів», у якому визначено порядок добору на посаду суддів, значить, він не обговорюється. Закон є закон. Утім, складе суддя кваліфікаційний іспит, підготує реферат, пройде відповідні етапи добору, але ж моральні якості людини теж повинні б якось ураховуватися. Кажу, є кандидати на посади суддів нашого суду, але я їх не бачив... Так повинна відбуватися процедура добору чи ні — не можу сказати. Проте все ж таки хотілося б хоч бачити того, хто до нас збирається йти працювати.

— Зважаючи на немале навантаження на 6 суддів, як устигаєте ще й зі змінами, внесеними до законодавства, ознайомлюватися?

— А ось так! (Указав на стоси паперів, вирізок, журналів та законів на столі). Оте все треба знати слідчому судді. Вивчаємо усім колективом і Кримінальний процесуальний кодекс. Як на мене, закон відповідає вимогам сьогодення, але  розрахований на законослухняних громадян і таких же працівників суду. І, якщо його правильно застосовувати, все виконувати, як прописано в акті, питань не буде. В українському законодавстві постійно щось змінюється. За всім устигати важко. Іноді доводиться працювати й у вихідні, — маю на увазі роботу слідчого судді. Проте в змінах достатньо позитиву, спрощуються деякі механізми.

Допомагають швидше опанувати нові закони Апеляційний суд Полтавської області, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вони оперативно дають роз’яснення. Раніше було складно — поки збереш усю потрібну літературу, тепер — усі умови. А Єдиний державний реєстр судових рішень — то взагалі дуже гарна річ. Як і автоматичний розподіл справ. Звичайно, чув нарікання на такий механізм. На мою думку, у тому, що розподіл справ повинен проводитися саме так, немає жодного сумніву. Але в процесі застосування виникає багато питань, які ще до кінця не продумані. Трапляються ситуації, в яких не знаєш, як діяти. Наприклад, стосовно судової статистики: куди заводити, як діяти? Безперечно, працювати ще є над чим. Як кажуть: «Гарна деталь, але треба до кінця її відшліфувати».

— А чи доводилось уже використовувати відеоконференцзв’язок?

— Так, були випадки — проводили допити. Дуже зручно. Траплялося, не було можливості доставити особу в суд — і виникало багато проблем. Відеоконференцзв’язок допомагає вирішити це питання.

— А як боретеся з невиконанням окремих доручень судді? Якщо, звичайно, маєте такі факти.

— У нас із цим проблеми немає. Якщо не доставляють, то лише з об’єктивних причин — підсудний утік, поїхав тощо. Це питання взаємодії суду, міліції та прокуратури. Думаю, в кожній зі згаданих структур повинні проводити роботу, роз’яснення, бо ж КПК — для всіх. І важливо, щоб усі це розуміли. Звичайно, не відкидаємо в цьому процесі людського фактору.

— Робота з міліцією та прокуратурою, бачу, налагоджена...

— Не тільки з ними. Ми співпрацюємо з навчальними закладами. І це дуже хороша практика. До нас на судові засідання приходять учні за попередньою домовленістю вчителів. Наші працівники проводять лекції з право­знавства, екскурсії. Взагалі треба підвищувати обізнаність із правових питань, особливо серед молоді. Важливо, щоб правосвідомість формувалася в дитини ще зі школи. Аби було розуміння межі: що можна, а що — вже порушення закону. Можливо, тоді було б менше правопорушень серед молоді. Пояснювати це треба змалечку, бо старшим — уже важко та й пізно.

— То це ваша ініціатива чи навчальних закладів?

— Не наша. До нас звертаються. У працівників суду й так вистачає роботи, а от підтримати гарну ідею — будь ласка. Ми разом формуємо програму занять, підбираємо розгляд тих справ, які б школярам бажано було побачити й почути, — про крадіжки, розбої тощо. Стараємося, щоб відвідування суду мало виховний характер. Така практика корисна для дітей. Можна сказати, що ми візуалізуємо написане в книжках, формуємо правосвідомість. Наприклад, побували діти на засіданні, подивилися на підсудного в наручниках, почули: судять за крадіжку тощо. І кожен із дітей зробив виснов­ки: не можна такого робити. На жаль, найчастіше предмет справ — саме крадіжки. Та й не дивно. Життя в нас таке: кожен хоче жити краще, але один має таку можливість, а інший — ні. От і виникає спокуса вкрасти. Жаль, коли попадаються діти. Їх треба вчити, бо ж краще правопорушенню запобігти, ніж потім карати за нього.

«Щоб мій вирок міг нести полегшення засмученому та сміливість гнаному»

— А з жителями ведете діалоги?

— Зазвичай розміщуємо інформацію, яка може бути корисною громадянам, на сайті суду. Також — у фойє приміщення біля канцелярії. Там же — зразки заяв, перелік усіх необхідних документів. Тим паче що нині є достатньо юридичних консультацій, де можна отримати пораду фахівця, правову допомогу. Там же й позовну заяву можуть допомогти скласти.

— Зазвичай у спорі якась зі сторін не задоволена вироком. Часто оскаржують?

— Буває, звичайно. Та й скасовані рішення маємо — це ж робота. За І півріччя скасовано 12 рішень у цивільних справах. Це небагато від загальної кількості тих справ, що ми розглянули, й від кількості оскаржених рішень. Хоча, звичайно, мати скасоване рішення — дуже неприємно для судді. Зазвичай виносимо це питання на обговорення під час зборів. З’ясовуємо, де допустив помилку суддя, що не врахував суд тощо. Правда, не вважаю, що скасоване рішення — підстава для дисциплінарної відповідальності судді. А загалом ми працюємо, як вимагає закон. Інакше не можемо, не маємо права.

— Сумлінне виконання роботи вимагає терпіння й часу. А чи вистачає вам часу на відпочинок?

— Ой, часто засиджуюся на роботі. І не тільки я — багато працівників. Часто у вихідні приходжу, щоб законодавство почитати. Справи не вирішую, а от самоосвітою займаюся, читаю нове законодавство. До того ж я ще й слідчий суддя. А для них, за КПК, чергування встановлено. То ж завжди треба бути готовим до того, що можуть викликати на роботу, незалежно від того, робочий день чи вихідний.

— На родину часу вистачає?

— Родина розуміє. З юриспруденцією пов’язаний лише я. Дружина і діти працюють в інших галузях. У мене двоє синів, двоє онучок і онук.

— Ніхто не захотів продовжити вашу справу?

— У той час, коли сини вирішували, ким їм бути, робота в судовій гілці влади не виглядала привабливо. Тоді якраз відбувалися реформи, тож вистачало різних проблем. Та і я ніколи не був прихильником того, щоб нав’язувати дітям своє бачення. Кожен повинен займатися своєю справою. Вони свій вибір зробили. Хоча нині, вважаю, працювати в судових органах престижно. Навіть у нашому суді є 5 охочих стати суддями. Брали участь у конкурсі, але, на жаль, жоден не пройшов. А коли є конкурс, значить, є за що боротися.

Мені здається, при доборі претендентів на мантії треба звертати увагу на помічників суддів. Особливо тих, які мають досвід роботи. У нас помічники — готові судді. Вони знають усі тонкощі суддівської роботи. А хто в нас працюватиме — побачимо. Конкурс покаже. От якби доукомплектувати штат суддів...

© Закон і Бізнес